Важливі новини щодня — додайте «Експерт» в улюблені джерела Google
Один із найбільших каменів Стоунхенджа міг подолати значну частину свого величезного маршруту завдяки льодовику, а решту дороги його доправили люди неолітичної доби. Нова модель пояснює, як багатотонна брила із Шотландії могла опинитися за сотні кілометрів на Солсберійській рівнині.
Йдеться про знаменитий Вівтарний камінь Стоунхенджа — брилу з пісковика завдовжки близько чотирьох метрів і вагою приблизно 6,6 тонни. Геологи пов’язують походження цього каменю з відкладами стародавнього озера Оркаді на території сучасної північно-східної Шотландії.
Відстань звідти до Стоунхенджа перевищує 700 кілометрів. Як люди тисячі років тому могли перемістити настільки важкий камінь на таку відстань, досі залишається однією з головних загадок пам’ятки.
Льодовик міг стати гігантським «конвеєром»
Нове дослідження, опубліковане в Journal of Quaternary Science, пропонує поєднати дві версії, які раніше розглядали окремо: природне перенесення льодовиком та подальше транспортування людьми.
Дослідники проаналізували походження пісковика та змоделювали рух льоду наприкінці останнього льодовикового періоду.
За їхньою версією, льодовикова маса була настільки великою, що рухалася з району Оркнейського басейну на південь, наче надзвичайно повільна річка. Разом із нею переміщувалися каміння та інші уламки.
Модель показала, що таким способом майбутній Вівтарний камінь міг подолати приблизно половину свого майбутнього маршруту.
Камінь міг зупинитися там, де тепер море
Однією з ключових точок цього маршруту дослідники називають Доггер-Банк. Сьогодні ця територія розташована під Північним морем приблизно за 100 кілометрів від північно-східного узбережжя Англії.
Близько 12 тисяч років тому льодовик міг доставити камінь саме сюди.
У ті часи ця місцевість була частиною Доггерленду — величезної ділянки суходолу, яка з’єднувала Британію з континентальною Європою.
Один з авторів дослідження, викладач гляціології Шеффілдського університету імені Халлама Ремі Венесс, описав тодішній Доггер-Банк як місце, яке могло нагадувати щось середнє між майданчиком знесеної будівлі та своєрідним «музеєм каменів».
Попереду залишалося ще близько 400 кілометрів
На Доггер-Банку робота природного «конвеєра» закінчувалася. Навіть якщо льодовик справді приніс туди Вівтарний камінь, до майбутнього Стоунхенджа залишалося приблизно 400 кілометрів.
Саме тут, за версією дослідників, у справу могли втрутитися люди.
Доггерленд поступово затоплювало через підвищення рівня моря. Близько восьми тисяч років тому значна частина цієї території вже зникла під водою.
Це створює додаткову загадку. Камінь мали забрати звідти та перемістити на інше місце ще до того, як його використали у Стоунхенджі.
Венесс припускає, що мешканці неолітичної Британії могли бачити, як територія поступово затоплюється, і переносити важливі для них камені на безпечніші землі.
«Як тільки Вівтарний камінь опинився в безпеці на східному узбережжі Англії, ідея про те, що його перенесли люди на Солсберійську рівнину, стає більш правдоподібною», — пояснив дослідник.
Остаточно загадку ще не закрили
Автори роботи не стверджують, що встановили точний маршрут Вівтарного каменя. Модель лише показує, що льодовик міг забезпечити проміжний етап його надзвичайно довгої подорожі.
Самого льодовикового перенесення недостатньо, щоб пояснити появу брили на Солсберійській рівнині. Тому дослідники припускають комбінований сценарій: спочатку сотні кілометрів камінь переміщувався разом із льодовиком, а потім його транспортували люди.
За оцінкою Венесса, після цього людям довелося перемістити Вівтарний камінь приблизно на таку саму відстань, яку долали інші блакитні камені Стоунхенджа. Проте це все одно приблизно вдесятеро далі, ніж шлях великих сарсенових каменів, які видобували значно ближче до монумента.