Неандертальці вміли користуватися вогнем, створювали складні споруди, доглядали за хворими та схрещувалися з предками сучасних людей, проте приблизно 40 тисяч років тому зникли як окрема людська група. Науковці дедалі частіше припускають, що причиною стали не нижчі розумові здібності, а поєднання кліматичних змін, малої чисельності населення, конкуренції та випадкових обставин.
Ще 100 тисяч років тому Homo sapiens був лише одним із кількох людських видів, які одночасно населяли Землю. Неандертальці жили в Європі та Західній Азії, денисівці — в Азії, а на індонезійському острові Флорес мешкали Homo floresiensis, яких через невеликий зріст часто порівнюють із гобітами.
Сьогодні на планеті залишився тільки один людський вид, чисельність якого перевищує вісім мільярдів. Однак для палеоантропологів саме ця виняткова ситуація становить одну з найбільших загадок еволюції.
«Зараз ми живемо в дивний час. Чому ми залишилися єдиними й що сталося з усіма іншими?» — запитує Кріс Стрінгер, палеоантрополог із Музею природознавства в Лондоні.
Протягом десятиліть учені пояснювали виживання Homo sapiens його нібито беззаперечною інтелектуальною перевагою. Вважалося, що сучасні люди мали розвиненіший мозок, краще виготовляли знаряддя та створювали складніші соціальні зв’язки, тоді як інші людські види поступово програвали еволюційну боротьбу.
Археологиня Елеонор Скеррі з Інституту геоантропології Макса Планка згадує, що у 1980-х роках такий підхід був особливо поширеним. Виживання нашого виду часто пояснювали просто: Homo sapiens нібито виявився кращим за всіх своїх родичів.
Однак нові археологічні знахідки поступово змінили уявлення про неандертальців. Дослідники отримали свідчення того, що вони користувалися вогнем, виготовляли знаряддя, доглядали за хворими та могли створювати мистецькі об’єкти.
Деякі знахідки також пов’язують із поховальними практиками та складною соціальною поведінкою. Це означає, що багато здібностей, які раніше вважали винятково людськими, могли існувати й серед наших еволюційних родичів.
Особливо показовим прикладом стала печера Брюнікель у Франції. Там дослідники виявили кільцеподібні споруди з уламків сталагмітів, вік яких становить приблизно 176 500 років.
На цих конструкціях знайшли сліди використання вогню. На думку Стрінгера, створення таких споруд глибоко під землею вимагало планування, освітлення, спілкування та скоординованої роботи кількох людей.
Ще одне відкриття змінило уявлення про походження кам’яних знарядь. У 2010 році палеоантрополог Зерай Алемсегед із Чиказького університету дослідив кістки тварин зі слідами, які пов’язують із використанням гострих каменів приблизно 3,4 мільйона років тому.
Ці знахідки пов’язують з австралопітеками виду Australopithecus afarensis, до якого належала знаменита Люсі. Якщо інтерпретація правильна, використання кам’яних інструментів почалося приблизно на 800 тисяч років раніше, ніж вважалося за попередніми свідченнями.
Палеоантрополог Джон Гоукс із Вісконсинського університету в Медісоні зазначає, що після відкриття неандертальців у XIX столітті їх часто уявляли проміжною ланкою між людиною та шимпанзе. Сучасні дослідження демонструють значно більшу анатомічну й поведінкову близькість неандертальців до Homo sapiens.
Водночас не всі дослідники погоджуються, що відмінності між цими групами були незначними. Подібність окремих технологій і культурних практик ще не означає повної однаковості мислення, поведінки та способів організації суспільства.
Справжній прорив у вивченні неандертальців відбувся у 2010 році, коли науковці оприлюднили результати дослідження їхнього геному. Виявилося, що представники цього виду не просто жили поруч із предками сучасних людей, а й народжували з ними спільних дітей.
Сьогодні приблизно 2% ДНК багатьох людей неафриканського походження мають неандертальське коріння. Це означає, що частина генетичної спадщини давніх людей збереглася навіть після зникнення їхніх окремих популяцій.
Генетичні дослідження також підтвердили схрещування Homo sapiens із денисівцями. Крім того, вчені знаходять у геномах сучасних людей сліди так званих примарних ліній — давніх груп, про існування яких поки відомо надзвичайно мало.
За наявними оцінками, один із важливих періодів схрещування неандертальців і сучасних людей тривав приблизно сім тисяч років та розпочався понад 50 тисяч років тому. Окремі генетичні дослідження також вказують на можливу закономірність у схрещуванні між чоловіками-неандертальцями та жінками Homo sapiens.
Однак точна кількість таких контактів залишається невідомою. Генетик Джошуа Ейкі з Принстонського університету наголошує, що дослідники поки не можуть упевнено визначити, наскільки частими були ці взаємодії та яку роль вони відіграли в еволюції нашого виду.
Для вивчення давньої генетичної спадщини вчені використовують сучасні біотехнології. Зокрема, окремі варіанти генів неандертальців і денисівців вводять у клітини або лабораторні організми, щоб перевірити їхній можливий вплив на розвиток і фізіологічні особливості.
Уже встановлено, що успадковані від давніх людських груп генетичні варіанти можуть впливати на імунну систему, циркадні ритми та окремі анатомічні характеристики. Проте самих генетичних відмінностей недостатньо, щоб пояснити, чому Homo sapiens зберігся, а неандертальці зникли як окрема група.
Однією з можливих причин називають чисельність населення. Популяції неандертальців були порівняно невеликими та часто ізольованими, що робило їх особливо вразливими до несприятливих змін навколишнього середовища.
Різкі кліматичні коливання льодовикового періоду могли скорочувати доступність їжі та придатних для життя територій. Невеликі групи мисливців-збирачів за таких умов ризикували зникнути навіть без прямого зіткнення з іншими людськими популяціями.
Елеонор Скеррі припускає, що важливу роль могла відіграти й випадковість. Homo sapiens походив із тропічної Африки та міг мати чисельнішу популяцію, що забезпечувало більше можливостей переживати несприятливі періоди й заселяти нові території.
Джон Гоукс також звертає увагу на неодноразові спроби давніх людей розширювати ареал проживання. За його словами, протягом плейстоцену різні людські групи знову й знову намагалися освоїти нові землі, але успіх залежав від конкретних природних умов.
Серед інших можливих чинників зникнення неандертальців учені розглядають захворювання, швидкість поширення культурних нововведень, соціальні зв’язки та здатність різних груп до співпраці. Взаємодія цих обставин могла мати більше значення, ніж перевага якогось одного виду знарядь або технологій.
Дослідники також наголошують, що історія неандертальців ставить запитання про майбутнє самого Homo sapiens. Наш вид існує приблизно 300 тисяч років, тоді як неандертальці проіснували близько 400 тисяч років, а Homo erectus — понад мільйон.
Майкл Петраля, директор Центру передових досліджень трансформації походження людини при Австралійській дослідницькій раді, застерігає від сприйняття сучасного людства як гарантованого переможця еволюції. Він наголошує, що навіть технологічні досягнення та заселення майже всієї планети не забезпечують Homo sapiens безумовного виживання в майбутньому.
🌟 Читайте «Експерт» у своєму смартфоні — додайте нас в Google Discover
